Тарас Шевченко… Такий великий, що бути
більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як саме життя, тому
став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й честі стоїть його
слово. Його власна доля – це частка історії Батьківщини.
Важко сказати, коли нам потрібний був Шевченко більше, чи в минулому столітті,
коли в мороці пробивали українці стежку, чи тепер, коли відроджується так
нелегко наша Україна? Мабуть, зараз -
таки більше.
Доля переслідувала його в житті скільки лише могла, та вона не зуміла
перетворити золото його душі в іржу,
його любов до людей у ненависть, а віру в Бога – у зневіру.
Найкращий і найцінніший скарб дала йому доля лише після смерті –
невмирущу славу.
Тяжкі роки заслання, напружена праця, зустрічі у колі друзів – все це
складало життя поета. Але йому хотілося тихого сімейного затишку, родинного
тепла.
«Жінки у долі Кобзаря» - під такою назвою у Радковецькій сільській
бібліотеці пройшла літературна година. Присутні ще раз переконалися, що такого полум’яного
культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти,
мабуть, ні в одного з поетів світу.
Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу
бачив у жінці, в матері. Образ жінки-коханки, жінки-матері виливається в нього
в улюблений ним образ зорі.