Наші легенди

Легенда про Радківці

Є на Поділлі невелике село Радківці, про походження якого існує красива легенда.

Було це дуже давно. Жили собі люди у невеликому поселенні. Мир та злагода панували між ними. Хліб вирощували, дітей ростили, раділи життю. А порадами зверталися до пана Радика, що славився мудрістю і справедливістю.

Жив пан з дочкою у своєму маєтку, що розташувався серед порослих густими лісами пагорбів, сонячних галявин і перелісків. Біля будинку пана Радика ріс розкішний сад, куди з навколишніх лісів зліталися пташки, яких як в тій місцевості називали ківці. Пташки ті так звикли до Марічки та її батька, і навіть розуміли людську мову, а пан Радик з дочкою пташине щебетання.

Якось, напередодні Зелених свят, Марічка вирушила в ліс за зіллям та травами, щоб прибрати ними оселю. Вона завжди робила це сама. Дівчина З дитинства об'їздила та обходила навколишню місцевість, тож добре знала ліс дороги та стежки. Марічка нічого не боялась, всюди їй було безпечно. Дівчина лише пам'ятала, що не можна було заїжджати на Чортову галявину, на якій яскраво-зелена трава ховала під собою бездонну трясовину.

Аж раптом дивні звуки почула дівчина. Що це? Може, лось відстав від свого стада, а тепер намагається наздогнати? Чи козулі блукають по лісу, шукаючи де-небудь джерельце, щоб вгамувати спрагу? Ні, не схоже. Між деревами промайнуло кілька постатей. Не зразу Марічка здогадалася , що то були монголо-татари. А коли зрозуміла - було пізно: дозор чужих накинувся на дівчину і полонив її. Нападники вимагали показати шлях до рідного селища. Марічка не могла цього зробити. Вона добре знала про те, якою загрозою  є вороги для поселення: оселі пограбують, людей заберуть у полон, а селище спалять. Хіба можна це допустити? Дівчина зрозуміла: допомогти односельчан може лише вона. Затаївши в собі розпач, Марічка погодилась відвести нападників у рідне село.

Чужинці, верхи на конях, оточили юну вершницю і рушили. Вона вказувала дорогу. Трохи попетлявши лісовими дорогами, вони виїхали на горбочок, з якого було видно Чортову галявину. Коні набирали все більшої швидкості і за лічені хвилини влетіли у страшну трясовину. Перелякані татари, прагнучи вибратись, тонули все глибше. Лише Марічка не намагалась рятуватись. В останні хвилини свого життя вона звернулась до пташок і попросила передати батькові звістку про наближення татар, адже за дозором повинно підійти велике військо.

 Ківці сповістили пана Радика про небезпеку, а він, зібравши всю громаду  наказав покинути селище і ховатися в лісі. Татари, розлючені відсутністю люд спалили селище. А врятовані пташками селяни згодом збудувати собі нове поселення і назвали його Радківці в пам'ять про пана Радика та птахів, яким завдячували своїм життям.

(Розповідач - Харитонюк Тетяна Іллівна, 1929 року народження, освіта  7 класів.Записала учениця 9 класу Олійник Інна Іванівна)

 

Безодня Лебеді

За селом Демківці була безодня, заповнена водою. Одного разу їхав якийсь пан бричкою запряженою у пару білих коней. Коні чогось сполохались і понесли бричку з паном у ту безодню, де всі і затонули. Через деякий час на воді з’явилась пара білих лебедів, які довгий час не покидали безодню. І так з тієї пори та безодня називається Лебеді.

(За матеріалами краєзнавчого фонду ЦРБ)