Жінки в житті і творчості Т.Шевченка

Тарас Шевченко… Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й честі стоїть його слово. Його власна доля – це частка історії Батьківщини.

    Важко сказати, коли нам потрібний був Шевченко більше, чи в минулому столітті, коли в мороці пробивали українці стежку, чи тепер, коли відроджується так нелегко наша Україна? Мабуть, зараз  - таки більше.

    Доля переслідувала його в житті скільки лише могла, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу,  його любов до людей у ненависть, а віру в Бога – у зневіру.

    Найкращий і найцінніший скарб дала йому доля лише після смерті – невмирущу славу.

     Тяжкі роки заслання, напружена праця, зустрічі у колі друзів – все це складало життя поета. Але йому хотілося тихого сімейного затишку, родинного тепла.

       «Жінки у долі Кобзаря» - під такою назвою у Радковецькій сільській бібліотеці пройшла літературна година. Присутні  ще раз переконалися, що такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу.

      Нещасний в особистому житті, Шевченко найвищу й найчистішу красу світу бачив у жінці, в матері. Образ жінки-коханки, жінки-матері виливається в нього в улюблений ним образ зорі.

      Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а згустком крові, що запеклася у його серці.